Стрімко зростало міське населення, центральною вулицею проїхав перший трамвай, а обабіч дороги відкривалися нові готелі європейського рівня та з’являлися пишно оздоблені кількаповерхові будиночки, які й донині прикрашають вулицю Соборна. Упорядкування вулиць проходили за планом і контролювалися Міською думою, яку очолював Микола Васильович Оводов. До цього часу в місті функціонувало реальне училище, в якому навчалося 160 хлопчиків. У навчальній програмі училища більше уваги приділялося природничим наукам – насамперед, математиці, фізиці, хімії, які краще пасували тодішній моді на все, що було пов’язане із технікою. Але із розквітом міста постає гостра потреба в розвитку освітньої галузі.
Тому у 1900 році Міською думою та її головою Миколою Оводовим було підготовлено клопотання про відкриття у Вінниці Міністерської жіночої гімназії. Ось як про цю подію писали Подільські єпархіальні відомості від 15 червня 1900 року: «…Можно приветствовать Подолию с открытием Винницкой женской гимназии. До сих пор многие родители принуждены были воспитывать своих дочерей в Киеве, Одессе и других городах или же в местных частных пансионах, не дающих никаких прав своим воспитанницам. Теперь с 13 августа настоящего года они могут помещать своих дочерей в гимназию, которая будет находиться в своей губернии и в городе, обладающем хорошими гигиеническими условиями».
У травні 1900 року було одержано дозвіл на «открытие в г. Виннице, Подольской губернии, женской гимназии, с обязательством метного городского земства обеспечить эту гимназию помещением и гарантировать средствами города ея содержание в том случае, если бы сбора за учение на этот предмет сказалось недостаточным».
Це було значною на той час подію, адже попередні спроби заснувати в місті середній навчальний заклад для дівчат успіху не мали.
Міська управа придбала ділянку землі в центрі міста на площі Хлібній в 1600 кв. саж. і виділила кошти в сумі 46.748 карбованців (на той час – досить велика сума) на будівлю приміщення для жіночої гімназії за проєктом Міського архітектора Григорія Артинова, який був затверджений попечителем Київського навчального округу. Цікаво, що для тоді ще мало відомого архітектора будівля стала першою роботою у Вінниці. Будівництво довірили відомому купцю Мар’янчіку Аврааму, і вже через рік 1901 зведення приміщення гімназії було завершено.
Первинний вигляд школи являв собою двоповерхову споруду, виконану в стилі класичного модерну. На другому поверсі головного фасаду знаходилася велика трьохцентрова арка, яка стала окрасою не лише самої будівлі, а й головної вулиці.
1 (14) липня 1900 року було призначено першого начальника жіночої гімназії Турчанинова Петра Олександровича, випускника Московського імператорського технічного училища, статського радника, директора вінницького реального училища, викладача математики, кавалера орденів Святого Станіслава 2 ст., Святої Анни 2 ст., Святого Володимира 4 ст.
8 (21) вересня 1901 року перші 189 гімназисток розпочали свій навчальний рік.
Навчання було досить коштовним: складало 50-100 карбованців на рік.
Спершу гімназія існувала як чотирикласна із додатковим підготовчим класом. Згодом було відкрито ще два старших класи. Через 10 років на гроші земства в гімназії було відкрито ще восьмий (педагогічний) клас, після закінчення якого випускниці отримували сертифікат про повну гімназійну освіту, що давало право в майбутньому працювати домашніми вчительками або викладачками в навчальних закладах.
Куліковська Ольга Григорівна – класна дама Вінницької гімназії.
Куліковська Зинаїда Григорівна – наглядачка Вінницької гімназії.
Приміщення гімназії мало коридорну систему. На другому поверсі розміщувались класи, актовий зал, клас музики, вчительська кімната та квартира головної наглядачки. На нижньому поверсі – молодші класи, клас малювання, кабінет начальника гімназії та кімнати для сніданків. У класах нижнього поверху не було дерев’яної підлоги, приміщення опалювалось пічками, а освітлювалося гасовими лампами.
Зі спогадів гімназисток:
«Ми, учениці, заходили до гімназії не з парадного входу, а через двір праворуч. Він був обнесений парканом, вищим від людського зросту, із суцільних дерев’яних дощок, пофарбованих у зелений колір. У дворі – величезна хвіртка, яку зачиняли на ніч. Двір гімназії був зовсім порожній – жодного деревця, а за ним – садок, засаджений густими деревами, у ньому стояли дерев’яні лави, а за садком було католицьке кладовище.
У дворі, біля самої стінки була невеличка доріжка, викладена червоною цеглою, ми крейдою малювали на ній класи й гралися на перервах.
На першому поверсі була велика кімната – 10-20 м, де розташовувався буфет, де дівчатка під час великої перерви снідали. Обслуговували буфет батьки. Там стояв великий самовар, завжди був гарячий чай, какао, сардельки з пюре, бутерброди, тістечка».
Перші роки в гімназії викладали вчителі реального училища, серед яких – засновник Вінницького краєзнавчого музею, художник В’ячеслав Коренєв та та відомий у місті священник Іван Шипович.
Також деякий час викладачем співів у гімназії був видатний український композитор, автор обробки всесвітньо відомого народного «Щедрика» – «Carol of the Bells» – Микола Дмитрович Леонтович.
За три роки в гімназії навчалося вже більше учениць – 311, з дворянських та селянських сімей.
Зі спогадів гімназистки-випускниці 1918 року Августини Миколаївни Рутберг:
«У нашій гімназії були встановлені хороші, дружні стосунки між викладацьким складом та ученицями, за винятком двох людей, про яских можна сказати «старорежимні» вчителі.
Учителька 1-ого класу, вона ж класна наставниця початкових класів, була дуже суворою, вимогливою. Я не пам’ятаю, щобвона коли-небудь сміялася чи усміхалася. Як покарання, ставила учениць у куток, обличчям до стіни (я на собі це відчула).
Гачальниця гімназії – княгиня – жила зі своєю дочкою 10-12 років на верхньому поверсі в окремій квартирці. Вона заходила до класу під час якогось уроку із незмінним привітанням: «Здравствуйте, mes dames!». Це єдині слова, які вона до нас вимовляла. Пімля цього вона виймала лорнет у черепаховій оправі, з ним обходила ряди класу й прискіпливо оглядала білі комірці, пришиті до комірця-стійки на формі, перевіряючи його відповідність стандарту – 1,5 пальці шириною, й за будь-якої невідповідності вимагала змінити.
Крім того, вона двома пальцями – великим і вказівним – мацала форму, якщо бачила паганий матеріал чи штопку, гидливо стискала губи, що страшенно соромило нещасних учениць».
Форма гімназисток була гладкою, без згинів, коричневого кольору, а також фартух – чорний на бретелях, а на свята – білий, із білою пелеринкою. Учениці носили маленькі фетрові чорні капелюшки, схожі на «пиріжки», як називали самі гімназистки, а збоку – жерстяний герб з надписом «Міністерська гімназія». Кожен клас гімназії ліворуч на фартушку носив атласний бант свого кольору. «Наша класна дама Єлизавета Миколаївна часто заглядала до «Ілюзіону» (кінотеатру) з метою перевірки, чи у відповідному одязі там гімназистки, чи є бант на фартушку і чи пришитий комірець» (спогади гімназистки-випускниці 1918 року Августини Миколаївни Рутберг).
